понеділок, 14 вересня 2009 р.

Прийшла та “ні”

ось, ось я. Чуєш?

Зупиняюсь, дивлюсь, а саму нудить. Саджусь на ліжко, тихонько бовкаю ніжками. Нудить.

-Мовчиш. Вже й замовкла… Мовчи! Чую я все, чую, але не хочу. Дика ти, не потрібна, зайва. Йди, - кричиш на мене, змушуєшь заплющіти очі та рахувати до двадцяти: раз, два…три, чьотири… п*ять, шість, сім, вісім…

Трошки розплющую очі. Трошки, щоб бачити тебе, а ти мене не бачив. Ти зупинився, злякався моєї відсутності, поблід. “Так тобі й потрібно!” - відчиняю очі.

-Добре, добре… добре… Я піду, - знов посміхаюсь, - аха-ха-ха. Дурний, чудний, не я зайва та й не ти. Не ми, не в цей раз. Піду. Навіщо приходила? Дурненька… Аха-ха… Згадала… Не потрібна я тобі. Дурненька…

Вийшла, пішла, сміюсь, а саму кидає, штовхає. Навіщо це тобі потрібно, навіщо ти потрібен мені?

Нічого не бачу, мов вколота морфієм. Згадую тільки, що десь тут зупинка, що сніг, що льод, що я панічно його боюсь, що тільки би не впасти… Більше не хочу тебе бачити, кожну хвилю гадай, що ти скажеш, куди відправиш… Боязлива… Так краще.

Падаю…