Нічого не трапилось.

Ви кажете, що щось змінилось? Що? Що саме змінилось? Чи усім нам цього захотілось? Як казала одна моя викладача, що треба постійно уявляти. Вас повинні усі чути, вас повинні усі бачити. Ви - це однина. А потім вона казала про підгузки по кольорам та морфологію.

усе закінчилось

-ось, ось я. Чуєш?
Зупиняюсь, дивлюсь, а саму нудить. В голові моротень. Очі мов би замикаються, погано. Хапаю повітря ротом...

Ти стов біля мене та щось казав. Я тебе злякала. Швидко несеш воду та я пью її прямо з чайника. Мені становиться легше, а біля нас на килимі самотньо стоять квіти.
-Це тобі.

Це мій ідеальний варіант.

Я вас також

Мну райдугу у руці. Тихенько наспівиваю дурну пісеньку. По стінах розкидала фотокартки.
У мене інша квартира та становище. Вже весна та тільки календарна.
А Ти розмальовуєш вікна мойми віршами.
Це звично, але тільки для нас.

- Я вас люблю, Марічко...
Як погано, що ти не зрозумів мене відразу, як понаго те, що я впала.
- Я вас також...

Сині марльові очі.

Ненавиділа своє тіло, своє обличчя... Скоріш за все саму себе. Ось тепер, одягаю старенький светер та великі штані.
Байдуже як виходити з лікарні, коли виходиш один.
Ідеального варінту не трапилось, трапилась лише я, відсутність вільних палат та присутність ще +10 важких хворих. Мене виписали. Мовляли, що струс - це не катастрофічно, що синьці зійдуть, а ліки й дома випити можу.
Правду кажучи, усе боліло.
Стоячи умістилась в набитий автобус.
Я покидала стару частину міста та їхала до себе.
Маленька героїчність прибуття додому.
Мене не існувало десь день, чи два. Мобільний був вимкнут, а дома мало хто знав. В лікарні ніхто нікому не подзвонив. Так я прогуляла універ та якісь важливі зустрічі. Теперь пояснювати.
Усе це дивно та якось просто.
Йшла, впала...
Йшла від тебе, впала у небуття.
Ти - це небуття, так вийшло, ніхто не винен, навіть, льод.
Здається, що ти просив зникнути. Це перший крок. Вважай, що струснув мені голову та я усе зрозуміла.
Ось с цього моменту я буду звичною.
Звична...
Звично відчинила двері. Притулилась до стіни та з*їхала на пол. Голова була важка та неслухняна. Нічого не бачила... Панічне хапання обличчя замінилось безглуздим сопінням та мацанням руки.
Сині марльові очі.

Нервові хвилі

Безнадійно дивилась у дзеркало. Вода з крану тихенько л*ється до ванни.
Майже пласка та дитяча лінія грудей. Здається, що не більше десяти років, але вже дев*ятнадцять.
Підколюю волосся в тугий хвіст-гулю. Зараз зовсім хлопчисько. Таке худе, таке залякане...Дивно, але це не я.
Вода якась холодна... Наливала дуже горячу, а ось...
Байдуже... Від цієї води нічого не зміниться. Лежу...
Схиляю голову під кран та дивлюсь на волосся. Воно рудими хвилями розпливається під мутною водою. Здається, що я
бачу водорослі.
Я залишилась сама. Вода л*ється з обличчя, від цього стає легше. Майже без нервовості затуляю очі, вимикаю воду
та занурююсь.
Хвилі, хвилі, хвилі...
Нервові хвилі спадають.

Смішно

В моїй голові дві дирки. Я лежу на ліжку за якось смішно про це думаю. Дві дирки з яких несуться думки повз мене. Заліпити би їх гліною та нічого не слухати. Лише би бачити кольори та сміятися. Мої два вуха - дві дирки.
Хвирть, хвирть, я ваааааааааааас нееееее чуууууууую....
Кружляю, несусь...

Я лежу на ліжку та забуваю, що в моїй голові дві дирки.

в літі...

Осінь видалася чарівна. Я змінила блакитьні сарафанчики на веселі спідниці сонце-кльош. Та й зараз: жовтий колір розбиває тонкі вікна та скляні хвіртки, вони старі та майже зламані вітром.
Шкода, що забула дома камеру. Було би, що потім роздрукувати та відправити поштою. Так чудово бачити заліплені конверти та лизати марки.
Біля мене є люди. Вони різні, чарівні, деякі дурнуваті. Я йду, поруч осень... А сама я в літі... Хтось, кудись, зачимось...