середу, 16 вересня 2009 р.

що була така дивакувата

Як це? Яке це відчуття нічого не розуміння, відчуття маренька?
Зараз якось так... Я нічого не розумію, без поспіхів життя, але ось я... Я є... У мене дві руки, є голова,  вуха, як інші. Якщо буде бажання, розплющу очі, але його нема. Є тільки я та голоси.
Темно... Тут темно.  Мій світ повен тіней та марень.
Знов нервую, зараз не хочу, а потім, якщо потім я не зможу прокинутсь? Буде фінал, кінець, зупинка дурного декодансу ! Це як крик, колись треба замовчати.
Я мовчу вже більше року, ні, я мовчу усе своє життя!  Чому? Бо ніхто не знаю справжню Марію, бо вона, тобто я, завжди ховала все в собі...
Це почалося з відторгнення соціума її бажання бути зрозумілою. Вона не стала потрібною...
Я тільки що зрозуміла усе... Ось, ось, коли небудь вони усі згадають, що була така дивакувата, але не зараз...
Таки дуже темно... Треба знайти ліхтарик, або сховатися поглибше у кріслі...
В найближчий час повернусь...