неділя, 11 жовтня 2009 р.

усе закінчилось

-ось, ось я. Чуєш?
Зупиняюсь, дивлюсь, а саму нудить. В голові моротень. Очі мов би замикаються, погано. Хапаю повітря ротом...

Ти стов біля мене та щось казав. Я тебе злякала. Швидко несеш воду та я пью її прямо з чайника. Мені становиться легше, а біля нас на килимі самотньо стоять квіти.
-Це тобі.

Це мій ідеальний варіант.

Я вас також

Мну райдугу у руці. Тихенько наспівиваю дурну пісеньку. По стінах розкидала фотокартки.
У мене інша квартира та становище. Вже весна та тільки календарна.
А Ти розмальовуєш вікна мойми віршами.
Це звично, але тільки для нас.

- Я вас люблю, Марічко...
Як погано, що ти не зрозумів мене відразу, як понаго те, що я впала.
- Я вас також...

Сині марльові очі.

Ненавиділа своє тіло, своє обличчя... Скоріш за все саму себе. Ось тепер, одягаю старенький светер та великі штані.
Байдуже як виходити з лікарні, коли виходиш один.
Ідеального варінту не трапилось, трапилась лише я, відсутність вільних палат та присутність ще +10 важких хворих. Мене виписали. Мовляли, що струс - це не катастрофічно, що синьці зійдуть, а ліки й дома випити можу.
Правду кажучи, усе боліло.
Стоячи умістилась в набитий автобус.
Я покидала стару частину міста та їхала до себе.
Маленька героїчність прибуття додому.
Мене не існувало десь день, чи два. Мобільний був вимкнут, а дома мало хто знав. В лікарні ніхто нікому не подзвонив. Так я прогуляла універ та якісь важливі зустрічі. Теперь пояснювати.
Усе це дивно та якось просто.
Йшла, впала...
Йшла від тебе, впала у небуття.
Ти - це небуття, так вийшло, ніхто не винен, навіть, льод.
Здається, що ти просив зникнути. Це перший крок. Вважай, що струснув мені голову та я усе зрозуміла.
Ось с цього моменту я буду звичною.
Звична...
Звично відчинила двері. Притулилась до стіни та з*їхала на пол. Голова була важка та неслухняна. Нічого не бачила... Панічне хапання обличчя замінилось безглуздим сопінням та мацанням руки.
Сині марльові очі.

Нервові хвилі

Безнадійно дивилась у дзеркало. Вода з крану тихенько л*ється до ванни.
Майже пласка та дитяча лінія грудей. Здається, що не більше десяти років, але вже дев*ятнадцять.
Підколюю волосся в тугий хвіст-гулю. Зараз зовсім хлопчисько. Таке худе, таке залякане...Дивно, але це не я.
Вода якась холодна... Наливала дуже горячу, а ось...
Байдуже... Від цієї води нічого не зміниться. Лежу...
Схиляю голову під кран та дивлюсь на волосся. Воно рудими хвилями розпливається під мутною водою. Здається, що я
бачу водорослі.
Я залишилась сама. Вода л*ється з обличчя, від цього стає легше. Майже без нервовості затуляю очі, вимикаю воду
та занурююсь.
Хвилі, хвилі, хвилі...
Нервові хвилі спадають.