Хвилі романтизму та реалізму дев*ятнадцятого сторічча стали дуже потрібними. Кудись поспішаю, несусь... Більш за все не згоджуюсь з цим, але нічого не можу зробити, не можу видалити зайві відносини. Бо... Бо! БО! завжди ці маленькі слова, що мене лякають.
Ти казав, що це дурниці, що це марні хвилювання, що усе це мине... Так, мине... Але коли?
Увесь цей декаданс та його настрої...?
Декаданс - це криза, це безнадійність, це німе дівчисько з великими пустими очима...Це небуття, це смерть, це туга по ідеалам... В двадцять першому столітті усе це зайве, марне, усе це лише слова, які раз від разу зустрічають посмішку та вертіння біля скроні.
Декаданс - це ось ця швидка, мій стан, це ти сам, хоча завжди хотів бути цинічним, навіть зі мною.
Це не стиль, це не напрямок, це падіння, а його малюй як хочеш...
Я посмі хаюсь, я не падаю - я лічу...
Раз,два, три, чотири...
Пульс у нормі...
вівторок, 15 вересня 2009 р.
Нервове збудження
Нервую... Нервую десь тиждень, може більше, може менше...Чекаю важливою зустрічі з собою та можливостями.
В руках олівець...Малюю кружальця, штрих-коди, сонечко, знов кружальця. Дядько Психолог казав, що це замкнутість на чомусь.
Відгорнулась.
За вікном аудіторії весна...Хтось кудись зачимось к чимусь, а я сиджу та малюю. Це просто, це весело... Ні, зовсім не весело, я нервую...
Про себе загадую: "Так чи Ні? краще би ні!". Ось, якщо зайде дівчина, то Ні, якщо хлопець - Так. Пройшла хвилина, дві... Відчиняються двері та заходить висока жінка у смішних чоботях. Одже, Ні. Це добре, але зараз це лише засоб відволектись... Це нічого не вирішує...
Залишилось чекати якісь 4 дні. Мало... Чорт, це дуже довго. За цей час я зійду з глузду...
Тягне живот... Треба менше нервувати...
В руках олівець...Малюю кружальця, штрих-коди, сонечко, знов кружальця. Дядько Психолог казав, що це замкнутість на чомусь.
Відгорнулась.
За вікном аудіторії весна...Хтось кудись зачимось к чимусь, а я сиджу та малюю. Це просто, це весело... Ні, зовсім не весело, я нервую...
Про себе загадую: "Так чи Ні? краще би ні!". Ось, якщо зайде дівчина, то Ні, якщо хлопець - Так. Пройшла хвилина, дві... Відчиняються двері та заходить висока жінка у смішних чоботях. Одже, Ні. Це добре, але зараз це лише засоб відволектись... Це нічого не вирішує...
Залишилось чекати якісь 4 дні. Мало... Чорт, це дуже довго. За цей час я зійду з глузду...
Тягне живот... Треба менше нервувати...
Це лише філологічне ставлення
Бажання щось змінити та ідеалістичне буття дурниць. Щось не те… Ні, ні…
Мене везуть у швідкій. Мабудь, одна людина з цих голосів лікар. Мене привезуть до лікарні, покладуть на старе ліжко, що пахне позачавчорашним простирадлом. Подзвонять тобі, бо це єдиний номер телефону, що записан в зошиті. Ти здивуєшся, злякаєшся, приїдиш, хоча майже не пам*ятаєшь шляху.
Я прийду до тями. Потім мене випишуть : через тиждень, місяц, тощо.
Це їдеальний варіант…
Насправді, зараз мені ставлять діагноз.
Вони не знайшли мій сотовий та нікому нічого не сказали. Ми ще їдимо, а я ще в собі. Заховалась мов равлик. Знайдуть?не знайдуть? Знайдуть… ні?
Сумніви живуть в розбитій голові… Вони побачили великий поріз на руці. Це я сварилась з дзеркалом. Люстерко буле зайве та я його разтрошчила. Не буде більше зі мною сперічатися.
Так, якась дивна. Мене так завди кликав сусід. Дзуськи, я - не дивна, я -чудернацька. це слово гарніше… А наші відношення з тобой взагалі мали граматичний характер… Предмет та його відношення до предмету, дії та ще багато чого…
Це лише філологічне ставлення до кохання…
Мене везуть у швідкій. Мабудь, одна людина з цих голосів лікар. Мене привезуть до лікарні, покладуть на старе ліжко, що пахне позачавчорашним простирадлом. Подзвонять тобі, бо це єдиний номер телефону, що записан в зошиті. Ти здивуєшся, злякаєшся, приїдиш, хоча майже не пам*ятаєшь шляху.
Я прийду до тями. Потім мене випишуть : через тиждень, місяц, тощо.
Це їдеальний варіант…
Насправді, зараз мені ставлять діагноз.
Вони не знайшли мій сотовий та нікому нічого не сказали. Ми ще їдимо, а я ще в собі. Заховалась мов равлик. Знайдуть?не знайдуть? Знайдуть… ні?
Сумніви живуть в розбитій голові… Вони побачили великий поріз на руці. Це я сварилась з дзеркалом. Люстерко буле зайве та я його разтрошчила. Не буде більше зі мною сперічатися.
Так, якась дивна. Мене так завди кликав сусід. Дзуськи, я - не дивна, я -чудернацька. це слово гарніше… А наші відношення з тобой взагалі мали граматичний характер… Предмет та його відношення до предмету, дії та ще багато чого…
Це лише філологічне ставлення до кохання…
Як я стала.
Як я стала.
Була сьома година. На зупинках холодно та людно. Поспіх-поспіх. Тримаю в руці скрипку. Вже декілька разів питали чи скрипалька я? Ні, грати не вмію, тільки нейрони головного мозку та фантазійне п*єно.
Інтермеццо та плагіат.
Ти відхилився від свого шляху вже на декілька хвилин в прямокутному трикутнику слів. Ти йшов…
Ненавижду минулий час: ти йдеш… Гра слів.
Ти зпитав як мене звати. “Марія” - про себе казала я. Марія.
Марі та я… Нас завди було дві. Марі…
Марі - гарна, впевнена, весела, сукні, каблуки та хвилясте волосся.
Вона звала мене дурною, бо любов до людей перетворилась до циклічності в собі, бо я носила великі светри, та чоловічі капці…
А ти саме мені дарував вірші, вірші до мене…
До мене, а не до Марі.
Саме з цього моменту я стала Марією.
Я вас чую
Я сплю…Через силу затуляю очі, бо боюсь, страшно, що щось серьозне…
Болить голова, спина, руки.
Якийсь хлопець невиразно щось клокоче, мовби усе це я, що сама винна. Але усе це нервове. Завжди минає…
Він мовчки жує думки… Тягучі та яскраво зелені.
Тільки від якогось жіночого голосу здогадалась, що мене збила машина. На дорозі льод. Та ось… Так буває часто.
Про себе посміхнулась, чого б це, весело.
Мене переклали на кавдру в машину швидкої допомоги.
Ambulance…
Латина? Чи ні?
Мене штовхає по дорозі, але біль не виразна. Лікар торкається руки та щось рахує.
-Буде жити!
Це добре…
Я тількино почала змінюватись, тільки почала вставати та класти цукор до чаю. Мені подарували квіти…
Була сьома година. На зупинках холодно та людно. Поспіх-поспіх. Тримаю в руці скрипку. Вже декілька разів питали чи скрипалька я? Ні, грати не вмію, тільки нейрони головного мозку та фантазійне п*єно.
Інтермеццо та плагіат.
Ти відхилився від свого шляху вже на декілька хвилин в прямокутному трикутнику слів. Ти йшов…
Ненавижду минулий час: ти йдеш… Гра слів.
Ти зпитав як мене звати. “Марія” - про себе казала я. Марія.
Марі та я… Нас завди було дві. Марі…
Марі - гарна, впевнена, весела, сукні, каблуки та хвилясте волосся.
Вона звала мене дурною, бо любов до людей перетворилась до циклічності в собі, бо я носила великі светри, та чоловічі капці…
А ти саме мені дарував вірші, вірші до мене…
До мене, а не до Марі.
Саме з цього моменту я стала Марією.
Я вас чую
Я сплю…Через силу затуляю очі, бо боюсь, страшно, що щось серьозне…
Болить голова, спина, руки.
Якийсь хлопець невиразно щось клокоче, мовби усе це я, що сама винна. Але усе це нервове. Завжди минає…
Він мовчки жує думки… Тягучі та яскраво зелені.
Тільки від якогось жіночого голосу здогадалась, що мене збила машина. На дорозі льод. Та ось… Так буває часто.
Про себе посміхнулась, чого б це, весело.
Мене переклали на кавдру в машину швидкої допомоги.
Ambulance…
Латина? Чи ні?
Мене штовхає по дорозі, але біль не виразна. Лікар торкається руки та щось рахує.
-Буде жити!
Це добре…
Я тількино почала змінюватись, тільки почала вставати та класти цукор до чаю. Мені подарували квіти…
Двадцять перший ранок мого життя…
Числа та значення…
Мене вже нема. Я десь на холодному ліжку. Воно мов шовкове, таке біле, таке слизьке. Бачу якось все кволо, а тонкому грунті фарби.
Один…
Тут холодно. Здавлюю руку в кулаці.
П*ять…
Може встати? Так, треба… Дома чекає чай, дома хоча б щось чекає…
Дев*ять…
В голові візернунки та якась лялька. Здається, що це Соня. Ти завжди казав, що ляльки - це дурниця. я погоджувалась, а сама задивлялася до вітрин.
Одинадцять…
Якось зрозуміла, що кохаю тільки тебе, колись ти теж це розумів, але усе це зписано не з твого розуму… ні…
Чотирнадцять…
Пропускаю числа та слова. Загубилася у світі, де я?
Дев*ятнадцять…
Хтось мене несе. Скільки часу пройшло? Та как я смакую цим людям? Вони думають, що я напилася… А я лише загубилась. Завтра не знайду шарфик…
Двадцять перший ранок мого життя…
Згадавши, але не зрозумівши.
Був ранок. Так ранок… Мені виконилось якесь ціле число років. Як в лотереї, тільки завтра впізнаєшь, що буде після.
Замість квітів на столі стоять стареньки листівки. Кожного дня роздивляюсь, але нічого…
Квітів ніхто не любув, окрім мене. Дід казав, що це трупики, мати - мала ще, татко читав та сильно не замислювався про це.
Квіти - особливо померанчеві, такі яскраві, але гострі.
Дивовижно, гострі квіти.
Потім прийшов Чарлі - дурний хлопчик зі своїми незрозумілими думками. Його, взагалі-то, звали Петром Чарліхом. Зараз простоЧарлі.
Дурний…
Хмикаю та відчиняю з посмішкою двері.
Його великі сірі очі відразу затопили всю кімнату. Сіре море- чорні стіни.
Хапає за руки та щось довго-довго каже:
“Марічко! Слухай, тобі сьогодні чотирнадцять!…”
Одже чотирнадцять. Приблизно ще дві години та сорок п*ять хвилин… Вже декілька секунд…
“Знаєш, це дуже важливо”
Важливо? Що?
Список цих безглуздих годин життя? Це?
Д алі вже не слухала, або вже не згадаю…
Він червонів, а потім віддав пакунок. Маленький… Перев*язаний стрічкою та скибкою суму.
Потім знову темною. Все пливе та я не можу згадати вірша… твого вірша
Мене вже нема. Я десь на холодному ліжку. Воно мов шовкове, таке біле, таке слизьке. Бачу якось все кволо, а тонкому грунті фарби.
Один…
Тут холодно. Здавлюю руку в кулаці.
П*ять…
Може встати? Так, треба… Дома чекає чай, дома хоча б щось чекає…
Дев*ять…
В голові візернунки та якась лялька. Здається, що це Соня. Ти завжди казав, що ляльки - це дурниця. я погоджувалась, а сама задивлялася до вітрин.
Одинадцять…
Якось зрозуміла, що кохаю тільки тебе, колись ти теж це розумів, але усе це зписано не з твого розуму… ні…
Чотирнадцять…
Пропускаю числа та слова. Загубилася у світі, де я?
Дев*ятнадцять…
Хтось мене несе. Скільки часу пройшло? Та как я смакую цим людям? Вони думають, що я напилася… А я лише загубилась. Завтра не знайду шарфик…
Двадцять перший ранок мого життя…
Згадавши, але не зрозумівши.
Був ранок. Так ранок… Мені виконилось якесь ціле число років. Як в лотереї, тільки завтра впізнаєшь, що буде після.
Замість квітів на столі стоять стареньки листівки. Кожного дня роздивляюсь, але нічого…
Квітів ніхто не любув, окрім мене. Дід казав, що це трупики, мати - мала ще, татко читав та сильно не замислювався про це.
Квіти - особливо померанчеві, такі яскраві, але гострі.
Дивовижно, гострі квіти.
Потім прийшов Чарлі - дурний хлопчик зі своїми незрозумілими думками. Його, взагалі-то, звали Петром Чарліхом. Зараз простоЧарлі.
Дурний…
Хмикаю та відчиняю з посмішкою двері.
Його великі сірі очі відразу затопили всю кімнату. Сіре море- чорні стіни.
Хапає за руки та щось довго-довго каже:
“Марічко! Слухай, тобі сьогодні чотирнадцять!…”
Одже чотирнадцять. Приблизно ще дві години та сорок п*ять хвилин… Вже декілька секунд…
“Знаєш, це дуже важливо”
Важливо? Що?
Список цих безглуздих годин життя? Це?
Д алі вже не слухала, або вже не згадаю…
Він червонів, а потім віддав пакунок. Маленький… Перев*язаний стрічкою та скибкою суму.
Потім знову темною. Все пливе та я не можу згадати вірша… твого вірша
Підписатися на:
Дописи (Atom)