Сині марльові очі.

Ненавиділа своє тіло, своє обличчя... Скоріш за все саму себе. Ось тепер, одягаю старенький светер та великі штані.
Байдуже як виходити з лікарні, коли виходиш один.
Ідеального варінту не трапилось, трапилась лише я, відсутність вільних палат та присутність ще +10 важких хворих. Мене виписали. Мовляли, що струс - це не катастрофічно, що синьці зійдуть, а ліки й дома випити можу.
Правду кажучи, усе боліло.
Стоячи умістилась в набитий автобус.
Я покидала стару частину міста та їхала до себе.
Маленька героїчність прибуття додому.
Мене не існувало десь день, чи два. Мобільний був вимкнут, а дома мало хто знав. В лікарні ніхто нікому не подзвонив. Так я прогуляла універ та якісь важливі зустрічі. Теперь пояснювати.
Усе це дивно та якось просто.
Йшла, впала...
Йшла від тебе, впала у небуття.
Ти - це небуття, так вийшло, ніхто не винен, навіть, льод.
Здається, що ти просив зникнути. Це перший крок. Вважай, що струснув мені голову та я усе зрозуміла.
Ось с цього моменту я буду звичною.
Звична...
Звично відчинила двері. Притулилась до стіни та з*їхала на пол. Голова була важка та неслухняна. Нічого не бачила... Панічне хапання обличчя замінилось безглуздим сопінням та мацанням руки.
Сині марльові очі.