Двадцять перший ранок мого життя…

Числа та значення…
Мене вже нема. Я десь на холодному ліжку. Воно мов шовкове, таке біле, таке слизьке. Бачу якось все кволо, а тонкому грунті фарби.

Один…

Тут холодно. Здавлюю руку в кулаці.

П*ять…

Може встати? Так, треба… Дома чекає чай, дома хоча б щось чекає…

Дев*ять…

В голові візернунки та якась лялька. Здається, що це Соня. Ти завжди казав, що ляльки - це дурниця. я погоджувалась, а сама задивлялася до вітрин.

Одинадцять…

Якось зрозуміла, що кохаю тільки тебе, колись ти теж це розумів, але усе це зписано не з твого розуму… ні…

Чотирнадцять…

Пропускаю числа та слова. Загубилася у світі, де я?

Дев*ятнадцять…

Хтось мене несе. Скільки часу пройшло? Та как я смакую цим людям? Вони думають, що я напилася… А я лише загубилась. Завтра не знайду шарфик…

Двадцять перший ранок мого життя…

Згадавши, але не зрозумівши.

Був ранок. Так ранок… Мені виконилось якесь ціле число років. Як в лотереї, тільки завтра впізнаєшь, що буде після.

Замість квітів на столі стоять стареньки листівки. Кожного дня роздивляюсь, але нічого…

Квітів ніхто не любув, окрім мене. Дід казав, що це трупики, мати - мала ще, татко читав та сильно не замислювався про це.

Квіти - особливо померанчеві, такі яскраві, але гострі.

Дивовижно, гострі квіти.

Потім прийшов Чарлі - дурний хлопчик зі своїми незрозумілими думками. Його, взагалі-то, звали Петром Чарліхом. Зараз простоЧарлі.

Дурний…

Хмикаю та відчиняю з посмішкою двері.

Його великі сірі очі відразу затопили всю кімнату. Сіре море- чорні стіни.

Хапає за руки та щось довго-довго каже:

“Марічко! Слухай, тобі сьогодні чотирнадцять!…”

Одже чотирнадцять. Приблизно ще дві години та сорок п*ять хвилин… Вже декілька секунд…

“Знаєш, це дуже важливо”

Важливо? Що?

Список цих безглуздих годин життя? Це?

Д алі вже не слухала, або вже не згадаю…

Він червонів, а потім віддав пакунок. Маленький… Перев*язаний стрічкою та скибкою суму.

Потім знову темною. Все пливе та я не можу згадати вірша… твого вірша