Як я стала.

Як я стала.

Була сьома година. На зупинках холодно та людно. Поспіх-поспіх. Тримаю в руці скрипку. Вже декілька разів питали чи скрипалька я? Ні, грати не вмію, тільки нейрони головного мозку та фантазійне п*єно.

Інтермеццо та плагіат.

Ти відхилився від свого шляху вже на декілька хвилин в прямокутному трикутнику слів. Ти йшов…

Ненавижду минулий час: ти йдеш… Гра слів.

Ти зпитав як мене звати. “Марія” - про себе казала я. Марія.

Марі та я… Нас завди було дві. Марі…

Марі - гарна, впевнена, весела, сукні, каблуки та хвилясте волосся.

Вона звала мене дурною, бо любов до людей перетворилась до циклічності в собі, бо я носила великі светри, та чоловічі капці…

А ти саме мені дарував вірші, вірші до мене…

До мене, а не до Марі.

Саме з цього моменту я стала Марією.

Я вас чую

Я сплю…Через силу затуляю очі, бо боюсь, страшно, що щось серьозне…

Болить голова, спина, руки.

Якийсь хлопець невиразно щось клокоче, мовби усе це я, що сама винна. Але усе це нервове. Завжди минає…

Він мовчки жує думки… Тягучі та яскраво зелені.

Тільки від якогось жіночого голосу здогадалась, що мене збила машина. На дорозі льод. Та ось… Так буває часто.

Про себе посміхнулась, чого б це, весело.

Мене переклали на кавдру в машину швидкої допомоги.

Ambulance…

Латина? Чи ні?

Мене штовхає по дорозі, але біль не виразна. Лікар торкається руки та щось рахує.

-Буде жити!

Це добре…

Я тількино почала змінюватись, тільки почала вставати та класти цукор до чаю. Мені подарували квіти…