Сині марльові очі.

Ненавиділа своє тіло, своє обличчя... Скоріш за все саму себе. Ось тепер, одягаю старенький светер та великі штані.
Байдуже як виходити з лікарні, коли виходиш один.
Ідеального варінту не трапилось, трапилась лише я, відсутність вільних палат та присутність ще +10 важких хворих. Мене виписали. Мовляли, що струс - це не катастрофічно, що синьці зійдуть, а ліки й дома випити можу.
Правду кажучи, усе боліло.
Стоячи умістилась в набитий автобус.
Я покидала стару частину міста та їхала до себе.
Маленька героїчність прибуття додому.
Мене не існувало десь день, чи два. Мобільний був вимкнут, а дома мало хто знав. В лікарні ніхто нікому не подзвонив. Так я прогуляла універ та якісь важливі зустрічі. Теперь пояснювати.
Усе це дивно та якось просто.
Йшла, впала...
Йшла від тебе, впала у небуття.
Ти - це небуття, так вийшло, ніхто не винен, навіть, льод.
Здається, що ти просив зникнути. Це перший крок. Вважай, що струснув мені голову та я усе зрозуміла.
Ось с цього моменту я буду звичною.
Звична...
Звично відчинила двері. Притулилась до стіни та з*їхала на пол. Голова була важка та неслухняна. Нічого не бачила... Панічне хапання обличчя замінилось безглуздим сопінням та мацанням руки.
Сині марльові очі.

Нервові хвилі

Безнадійно дивилась у дзеркало. Вода з крану тихенько л*ється до ванни.
Майже пласка та дитяча лінія грудей. Здається, що не більше десяти років, але вже дев*ятнадцять.
Підколюю волосся в тугий хвіст-гулю. Зараз зовсім хлопчисько. Таке худе, таке залякане...Дивно, але це не я.
Вода якась холодна... Наливала дуже горячу, а ось...
Байдуже... Від цієї води нічого не зміниться. Лежу...
Схиляю голову під кран та дивлюсь на волосся. Воно рудими хвилями розпливається під мутною водою. Здається, що я
бачу водорослі.
Я залишилась сама. Вода л*ється з обличчя, від цього стає легше. Майже без нервовості затуляю очі, вимикаю воду
та занурююсь.
Хвилі, хвилі, хвилі...
Нервові хвилі спадають.

Смішно

В моїй голові дві дирки. Я лежу на ліжку за якось смішно про це думаю. Дві дирки з яких несуться думки повз мене. Заліпити би їх гліною та нічого не слухати. Лише би бачити кольори та сміятися. Мої два вуха - дві дирки.
Хвирть, хвирть, я ваааааааааааас нееееее чуууууууую....
Кружляю, несусь...

Я лежу на ліжку та забуваю, що в моїй голові дві дирки.

в літі...

Осінь видалася чарівна. Я змінила блакитьні сарафанчики на веселі спідниці сонце-кльош. Та й зараз: жовтий колір розбиває тонкі вікна та скляні хвіртки, вони старі та майже зламані вітром.
Шкода, що забула дома камеру. Було би, що потім роздрукувати та відправити поштою. Так чудово бачити заліплені конверти та лизати марки.
Біля мене є люди. Вони різні, чарівні, деякі дурнуваті. Я йду, поруч осень... А сама я в літі... Хтось, кудись, зачимось...

Маленьке дізнання №2

-Ви колись пили зайве?
-Ні.
-Ви знаєте, чому упивається майже 50 % ?
-Від проблем?!...
-Та від слабкості перед цими проблемами.
 -Це проблема
-Ви не напивались?
-Ні!
-Немає людей без проблем!

Лише правда

У руці маленький ліхтарик з чотирьма лампочками. Кругленький... Вмикаю та дивлюсь. Так довго дивлюсь, що нічого вже не бачу, тільки обпалюю себе.
Відгортаюсь. В голові знов ці кружальця, а мені років шість...
Ненавиджу.

Сьогодні 29 січня.

Ось Я!
Так я скажу, коли прийдеш ти. Я буду посміхатися та казати, що усе добре. Та повторюватиму: "Усе добре!"
Ти не повіриш та будеш зазирати в хворі очі. Очі, що потьмяніли. Про усе ще будуть нагадувати синьці.
Жовті, сині, зелені плямкі під очима. Ла-ла-ла... Ла-ла.

Я прокинулася...
Сьогодні 29 січня.  Йшов сніг та санітарка. Егень, я усе бачу...
Жінка напроти згорнулася калачиком та щось шеруділа. Біла стіна, знов стіна, пусті ліжка, обгортки від цукерок на тумбочці.
На дев*ять встану...
Один. Два. Три. Дев*ять.
Поволі нахиляю голову та хапаюсь рукамі за кути.
Добре. Я стою...
-Чого вилупилась? Щось не бачила? - жінка розгорнулась та сіла на стільчик, - Ти вже мене не любиш. А я ж також раніш була... була молодою, мала хату... Були гроші. Так... були, а ти цього не знаєш, ти... ненавиджу! А в мене син... Він на юриста закінчив, так... У Київі живе... Але... А ти? Хто ти? дивишся... Вважаєш, що дурна, що нікчемна... Ні....
Я впала на ліжко...Від цього натиску боліли скроні... Нічого не розуміла. Безглуздя повне, безглуздя, що залило мої очі з самого дитинства.