Лише правда

У руці маленький ліхтарик з чотирьма лампочками. Кругленький... Вмикаю та дивлюсь. Так довго дивлюсь, що нічого вже не бачу, тільки обпалюю себе.
Відгортаюсь. В голові знов ці кружальця, а мені років шість...
Ненавиджу.

Сьогодні 29 січня.

Ось Я!
Так я скажу, коли прийдеш ти. Я буду посміхатися та казати, що усе добре. Та повторюватиму: "Усе добре!"
Ти не повіриш та будеш зазирати в хворі очі. Очі, що потьмяніли. Про усе ще будуть нагадувати синьці.
Жовті, сині, зелені плямкі під очима. Ла-ла-ла... Ла-ла.

Я прокинулася...
Сьогодні 29 січня.  Йшов сніг та санітарка. Егень, я усе бачу...
Жінка напроти згорнулася калачиком та щось шеруділа. Біла стіна, знов стіна, пусті ліжка, обгортки від цукерок на тумбочці.
На дев*ять встану...
Один. Два. Три. Дев*ять.
Поволі нахиляю голову та хапаюсь рукамі за кути.
Добре. Я стою...
-Чого вилупилась? Щось не бачила? - жінка розгорнулась та сіла на стільчик, - Ти вже мене не любиш. А я ж також раніш була... була молодою, мала хату... Були гроші. Так... були, а ти цього не знаєш, ти... ненавиджу! А в мене син... Він на юриста закінчив, так... У Київі живе... Але... А ти? Хто ти? дивишся... Вважаєш, що дурна, що нікчемна... Ні....
Я впала на ліжко...Від цього натиску боліли скроні... Нічого не розуміла. Безглуздя повне, безглуздя, що залило мої очі з самого дитинства.

Маленьке дізнання

-Де я?
-Ви, у лікарні... Ви не пам*ятаєте?
-Так, але сподівалась. =)

Засинаю, знаю, що тепер зможу прокинутись.

...його бачити

Дивакувато болять очі, точніш око. Воно заплющується та розплющується. Я бачу світ трішки звужено та трішки боляче його бачити. Лікар наказав терпіти, але одного разу я підірву цю маленьку зелену будівлю лікарні.
Зараз ти би теж наказав терпіти та чекати. Ось, ось, приїду... Мене будуть приводити до тями.
Один світлофор, другий світлофор. Взагалі, що трапилось?
Пам*ятаю тебе, пам*ятаю зелений шкафшик...Ні, усе згадаю потім.
Здається дуже довго їду...
Хтось мене обіймає.

Щоденник від 27 вересня

Ненавиджу сварки. Ненавиджу коли речення стає на багато амплітуд вище. Ненавиджу нерозуміння та небажання розуміти. Навіщо ці «Це останній раз, коли ти мене бачив»?
Дурня!
Нависає двотонна тиша та ніхто нічого не каже… Не казав. У небі летять гелікоптери та зірки. А між людьми вже півметра, метр, метр та п’ять сантиметрів.
Сто двадцять п’ять сантиметрів безглуздя…

Я ніколи не буду так казати (більше)…

27 вересня 2009.

Я - це деструктивний термін

Це добре... Так, це добре! Я пам*ятаю усе те, що нас єднає! Нас єднає килимок, зелені шкарпетки, маслини, вітряки та якесь відчуття нервозності.
Накриваю протсирадлами велике ліжко. Це моя мрія - жити десь не тут, а далі, далі від буденності. Здається, що усе пов*язано з приставкою "нео-"  та сумом.
Я - це деструктивний термін, не вчора так зараз. Безрозуміння саджусь на постіль та хлюпаю носом. Він червоніє та здається трішки хворим. Потім хничу та подушкою закриваю очі. Тільки би мене ніхто не бачив... Це так огидно,  огидно, коли починають жаліти  - дивне почуття, яке принижує, яке топче та кидає. Запихуюсь кволими засобами оборони та посміхаюсь... Це лише профанація мене... Як весело, як цікаво, це лише чудернацька гра на сцені... На сцені де я - це  весела людина... Ні, в мене також є особисті проблеми буття...Ні, я буваю нервова та кричу... Я буваю зла та безтілесна... Усе це я...

Ми нестерпні, але ми разом

Мені казали, що взагалі-то  разом ми дуже дивно виглядаємо. Я - майже хіпі, ти - вмієш заспокоювати, але десь там грає дитинство. Нікчемна пара людей, що мріють бути разом. Але... але... Але усе це - це безвихідь...
Ми зустрілись, я - прихильниця скрипальної музики, що не має слуху чи голосу, та ти - людина, що на моїх очах розтрошчила новеньку гітару. Аха-ха... Мене звали романтичною, тебе - дурним, нас обох не розуміли.
Я та Ти. Ти та Я. Дві години разом.
Далі ми живемо лише в суперечках. Інакше нас нема.
Ти знущався та питав, навіщо мені скрипка, коли грати не вмію. Я замовкала та хилилась до стін. Ти просив пробачення та дарував квіти.
З невмання приймати подарунки, зовсім не знала що робити, та червоніла. Не звикла та звикати не хочу...
Ти не хотів ставати працелюбом та засіджуватись на роботі  багато годин після.
Ти зажди поспішав до мене. Ми обіймались, сміялись, а потім знову суперечки.
А сьогодні мене спитали, а я замислилась... Що краще бути самотньою чи бути з нестерпною людиною?

Я не вмію грати на скрипці, але я пишу вірші.
Ми нестерпні, але ми разом! Це добре...